МІФИ І ПРАВДА ПРО СТЕПАНА БАНДЕРУ ‒ ПОВСТАНЦЯ, ІМ'Я ЯКОГО Й ДОСІ БОЯТЬСЯ РОСІЯНИ
Терористами польська влада сер. ХХ ст. називала і Степана Бандеру, і його соратників, які боролися в лавах Української військової організації чи ОУН. Це так само, як росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Терористом росіяни вважали і Бандеру. Так у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада.
Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому поза державними інституціями ‒ шельмується як терор. Тому кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його називають терористичним. Щойно цей рух набирає обертів, переростає в загальнонаціональну боротьбу, знаходить союзників у світі і перемагає, ‒ лише тоді він позбавляється принизливого тавра.
Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють такі сценарії розвитку. Екстерористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Та незалежна Україна ‒ свідчення перемоги їхнього руху.
МІФ 1:
БАНДЕРА ВОЮВАВ НА СТОРОНІ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ
Такі звинувачення ‒ основний елемент радянської пропаганди проти ОУН та УПА. Попри тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу українських націоналістів, цей міф для багатьох існує досі.
У межах пропаганди Степан Бандера розглядався як мало не головний приспішник Гітлера. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість німецької співпраці у відродженні України. Це стало одним із ключових моментів у його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Адже Андрій Мельник та деякі інші учасники визвольних змагань 1917-20 рр., опираючись на досвід 1918 р., були переконані, що співпраця з Німеччиною може привести до незалежності.
Степан Бандера головною вважав опору на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як варіант. Не довіряючи німцям, 1940 р. через свого брата Олександра він вів перемовини з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо підтримки українського визвольного руху. Крім того, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 р., коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН ‒ СРСР.
Пакт Молотова ‒ Ріббентропа довів, що для відновлення Української держави не слід покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 р. ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із "союзниками". Попри наявні в ньому дипломатичні дифірамби Гітлеру, німці добре зрозуміли, що їх просто ставлять перед фактом.
Оскільки підготовка документа здійснювалася таємно, його проголошення стало для окупаційної німецької влади "громом серед ясного неба". За кілька днів, після консультацій із Берліном, гестапо заарештовує Ярослава Стецька, Степана Бандеру й інших діячів. Бандера і Стецько відхилили вимоги німців про відкликання Акту, а тому обоє опинилися у концтаборі Заксенгаузен (за 30 км від Берліна).
3 липня 1941 р. відбулася розмова керівника ОУН із заступником держсекретаря генерал-губернаторства Радом (Чехословаччина), нацистом Ернстом Кундтом: 32-річний учорашній політв'язень, керівник підпільної організації українців проти чиновника Третього рейху. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів із німецьким керівництвом Бандера бере на себе повну відповідальність за Акт і додає: "Всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу".
І 10 липня 1941 р. Акт було опубліковано в пресі.
Із 11 липня 1941 р. нацисти заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям, зокрема маніфестації на підтримку Акту 30 червня. А вже у вересні німецька поліція безпеки провела масові арешти оунівців, за ґратами опинилися майже 2 тис. осіб. У відповідь залишки керівництва ОУН(б) ухвалюють рішення про перехід у підпілля, активізацію антинімецької пропаганди й підготовку збройного повстання проти окупантів.
Вдруге після 1936 р. Бандера поставив себе перед обличчям смерті. Далі був арешт, що мав "допомогти" змінити рішення, концтабір Заксенгаузен як покарання за те, що це рішення не було змінене.
1944 р., програючи на східному фронті, нацисти спробували відновити загравання з українцями, тому й залишили Бандеру живим. Його вивезли із Заксенгаузена і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, "освятити" черговий колабораціоністський проєкт. Бандера відмовився, не дозволивши використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.
МІФ 2:
БАНДЕРА БУВ АВТОРИТАРНИМ КЕРІВНИКОМ
Принциповість і непоступливість часом подаються як авторитаризм, нездорові амбіції чи "вождистські замашки". Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера "однозначно стверджують" про несприйняття ним демократичних цінностей у масштабах організації й держави.
Бандера був амбітним. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували, державами керували вожді, фюрери та дуче. Та саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти "вождизму" в ОУН. Він і "крайовики" протиставилися спробі становлення автократії в організації на чолі з Андрієм Мельником.
Бандера вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили визвольний рух уже після його ув'язнення, забезпечили тривалу боротьбу підпілля. У Проводі Бандери рішення приймала більшість, кожен голос мав значення.
В одному з листів в Україну Бандера писав: "В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожну справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати інший метод".
Бандера прагнув до домінування власної політсили, та не робив цю мету головною. Його принцип "нашою перемогою є перемога наших ідей" реалізовувався на практиці: утворений в червні 1941-го уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політсил.
Сьогодні часто вважають, що Бандера, будучи в ув'язненні, "пропустив визрівання в ОУН демократичних тенденцій". Це неправда. Адже процес визрівання демократії в ОУН почався ще в 1940 р., під керівництвом самого ж Бандери. Гасло "Свобода народам! Свобода людині!" вперше прозвучало в маніфесті ОУН у грудні 1940 р.
"Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм" ‒ це звинувачення його опонентів із ІІ пол. 1940-х рр. на еміграції, що закидалося в політичній боротьбі. При цьому одним із "головних речників демократизації" представлявся Микола Лебідь, усунений із поста провідника ОУН в 1943 р... за авторитаризм. На жаль, багато істориків прийняли цей закид, не намагаючись перевірити його з допомогою доступних джерел.
МІФ 3:
БАНДЕРА СПРОВОКУВАВ РОЗКОЛ СЕРЕД УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
"Руїна", "розкол", "братовбивство" ‒ ці поняття російська пропаганда подає мало не як архетипічні для українців, варто лише згадати ім'я Бандери. Насправді ж ці негативні явища типові для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, і не варто вбачати в них щось типово українське.
Очевидно, не обійшлося без маніпуляцій і в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру.
Якщо в питанні розколу 1940 р. поки не доведено зовнішнє втручання, то в розколі 1954 р. вони є. Ця подія мала об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), та безпосередньою причиною стали фальсифікації КДБ і тривала оперативна гра проти української еміграції від імені України.
Тут важливо оцінити вчинки самого Бандери. І в 1940 р., і в 1954 р. він намагався не допустити розколу: у першому випадку не раз звертався до Андрія Мельника, у другому ‒ сам полишив керівництво організацією задля збереження її цілісності.
Датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці вважають 10 лютого 1940 р. ‒ день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Хоча ще кілька місяців потому тривали спроби залагодити конфлікт, обидві течії працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. Та силове захоплення будинку бійцями Зиновія Книша, що був на боці Мельника, і позбавлення бандерівців доступу всередину спалило всі мости.
Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважче з яких ‒ звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі нерозкрита, та важко не помітити аналогій із подіями 1957 та 1959 р. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж подавалися як "братовбивчі розбірки" серед українських націоналістів. Та сенсаційне зізнання кілера від КДБ Сташинського показало справжніх замовників та виконавців злочинів.
Цікаво, що конфлікт 1940 р. став імпульсом для розвитку руху. Адже керувати прийшли люди, готові до еволюції світогляду, геополітичних уявлень та методів боротьби. Ці люди, яких згодом назвали "бандерівцями", вивели український визвольний рух на новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний.
МІФ 4:
БАНДЕРА ‒ "ЛИШЕ СИМВОЛ", І НЕ БРАВ ОСОБИСТОЇ УЧАСТІ У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ
Є стереотип, що Бандера не є національним героєм, адже "безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі": адже спочатку був в'язнем польських тюрем, згодом ‒ німецького концтабору, а потім політичним емігрантом, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні.
Та історичні факти свідчать про безпосередню роль Бандери в українському визвольному русі. Він приєднав Українську військову організацію в ОУН, чим завершив формування Організації, яке тривало з 1929 р. Він вивів на новий рівень діяльність ОУН у І пол. 1930-х рр. Під його керівництвом ОУН провела низку бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною і в Україні, і за її межами.
Його активна діяльність в 1939-1941 рр. заклала основи для подальшого розвитку руху. Велика кількість військових та організаційних вишколів підготувала кадри для розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН із підпільної організації в загальнонаціональний визвольний рух.
Під керівництвом Бандери мережу ОУН розгорнуто майже у всіх країнах, де жили українці, ‒ у Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) захищали права українців у світі. Через бандерівські видання ("Шлях перемоги", "Визвольний шлях", "Гомін України" та інші, що виходили майже у всій діаспорі) проводилася інформаційна кампанія ‒ світ чув правду про Україну та українців.
Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні. На подання Романа Шухевича його обрали членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався "Хто такі бандерівці і за що вони борються", тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом "Хай живе Степан Бандера", відомий художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши "Другові Провіднику".
В Україні не ставили під сумнів авторитет Бандери як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін "бандерівці" став фактично офіційним і використовувався в документах Компартії та НКВД‒КДБ. Совєти до кінця життя Бандери вважали його небезпечним ворогом і пішли на його ліквідацію в 1959 р. ‒ вже коли визвольний рух в Україні було придушено і радянська влада відмежовувалась від злочинів Сталіна.
Бандера так описував свої переживання: "Мушу Вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати... Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта "за склом" не надаюся".
Степан Бандера так і не зміг повернутися на поле бою, змушений до кінця життя нести цей хрест ‒ бути символом. Прізвище Бандера з іспанської перекладається як "прапор", що стало його життєвою місією.
В Україні сьогодні виходить багато літератури про Бандеру: діяльність у підпіллі, боротьбу, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресовану родину, смерть від рук КДБіста. Але часто бракує висновків із цих фактів. Можливо, настане час, коли Бандера знову стане символом того, що українцям не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи майбутнє.
