ЦЕ цікаво знати!...
9 січня 99 років тому в Тбілісі народився Сергій Параджанов - геніальний вірменський і український кінорежисер, сценарист, художник (1924-1990). Він жив у радянську епоху, але ніколи їй не належав за своїми переконаннями. Його називали генієм митці кіно зі світовими іменами. Сам про себе казав, що він "вірменин, який народився у Тбілісі і сидів у російській в’язниці за український націоналізм". Своїми вчителями Параджанов вважав Олександра Довженка і Андрія Тарковського. Міжнародне визнання прийшло до нього після екранізації в 1964 повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків". Фільм здобув 39 нагород і 24 Гран-прі міжнародних фестивалів, увійшовши за кількістю нагород до Книги рекордів Гіннесса. Режисер-вірменин створив кінематографічний пам`ятник гуцульській культурі. Він славився ексцентричними витівками, розіграшами, скандалами. Про нього говорили, що він міг подарувати незнайомій людині річ музейного рівня і притягти додому іржаве велосипедне колесо. Потім усе йшло в справу - в колажі, ескізи костюмів, фільми.
Сергій Параджанов усе життя робив колажі і особливо багато в ті роки, коли йому не давали знімати. Він називав їх спресованими фільмами. У 1987 р. Сергій Параджанов на виставці Ів Сен Лорана в Ленінграді познайомився з кутюр'є. Дружба двох геніїв овіяна легендами - за однією з версій, кутюр'є не мав ані найменшого уявлення про те, хто такий Параджанов, за іншою - вражений красою костюмів фільму Параджанова "Колір граната"", побаченого в Парижі, сам попросив режисера намалювати для нього два ескізи. Параджанов за одну ніч намалював для нього цілий альбом, який зараз зберігається в Музеї Ів Сен Лорана в Парижі. За півроку до смерті, 27 лютого 1990 р., Сергію Параджанову було присвоєно звання народного артиста Української РСР, а в 1991 р. - Національну премію України імені Тараса Шевченка як режисеру-постановнику фільму "Тіні забутих предків" майже тридцятирічної давнини. "Час великодушний і справедливий - він очищає пам'ять, знімає наклепи та образи з засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних.", - Сергій Параджанов.
Пам'ятник Сергію Параджанову на Батьківщині — в Тбілісі . 
День народження: Василь Симоненко - 88
«Я ВОСКРЕС, ЩОБ ІЗ ВАМИ ЖИТИ…»
Він – знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, позаяк його поезії – згустки високого гуманізму – були своєрідною предтечею усього руху опору 1960-1970-х років.
Євген Сверстюк якось зазначив, що Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України.
За свою небайдужість та активну громадянську позицію поет усюди зазнавав цькувань із боку владних партійних структур. У 1962 році Василь Симоненко разом із художницею Аллою Горською і режисером Лесем Танюком віднайшов місця масових поховань жертв сталінських розстрілів на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні, за що був жорстоко побитий кадебістами.
Видання творів поета було заборонене протягом п’ятнадцяти років. Лише в 1981 з інквізиторським редагуванням вийшла Симоненкова книжка «Лебеді материнства». Але поетичні шедеври «Ти знаєш, що ти людина?..», «Де зараз ви, кати мого народу?...», «Україні», «О земле з переораним чолом…» ходили у самвидаві, їх учили і знали напам’ять.
Пiсля побиття здоров'я Василя Симоненка погіршувалось. Лікарі діагностували йому рак нирок. Відчуваючи наближення кінця, поет нотував у своєму щоденнику: «Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене більш ніж достатньо». Через п’ять місяців після цього Симоненка не стало. Йому було всього 28 років.
* * *
О земле з переораним чолом,
З губами, пересохлими від сміху!
Тебе вінчали з кривдою і злом,
Байстрятам шматували на утіху.
Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш мені у мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм.
Любове грізна! Світла моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я!
Візьми всього! І мозок мій, і вроду,
І мрій дитинних плеса голубі.
Для мене найсвятіша нагорода –
Потрібним буть, красо моя, тобі.
* * *
Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям,
Верхів’ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі – жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
О земле жорстока й мила,
Ковтнула ти їхні дні –
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли
У чорному ґвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх –
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них.
* * *
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста.
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
* * *
На білих конях пронеслися роки,
Забризкали водою з-під копит ‒
І десь далеко дзвонять їхні кроки,
І крешуть іскри із камінних плит.
Так молодість безцільно пролетіла,
Її, бездумну, в далеч понесло.
О, чом я не схопився за вудила
І на пусте не вискочив сідло!
І не помчався в дикому алюрі,
Повітря розриваючи грудьми,
Назустріч сонцю, радощам і бурі,
Назустріч смерті, чорт візьми!
УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ
Довго тужить сумна бандура
Про діла у старій сивині,
І якусь невідому зажуру
Навіває та пісня мені.
Не мелодія – збурена рана,
Не слова, а безжальні голки,
Тільки бачу не сині лимани
І не горді козацькі полки.
А ввижається – там, біля шляху,
На потоптаній кіньми траві
Жирний ворон, мов чорна папаха,
На козацькій сидить голові.
А нав-круг по-ру-ба-ні
До-си-на-ють сни,
І да-ле-ко бу-бо-ни
Кли-чуть до вій-ни.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ: Василь Стус - 85
На Свят-Вечір, рівно 85 років тому народився нескорений Василь СТУС.
Мало хто знає, але 1959-го строкова військова служба для 21-річного Василя почалася саме з Лубень, а якщо точніше - з нашої військової частини № 03304.
«Чим більше ЛУБНИ «веснішають», тим глибше ЗАКОХУЮСЬ в них», - писав Стус.
У листі з Лубен до Анатолія Лазаренка письменник додає: «...Служу я в Лубнах, на Полтавщині, - хоч тут повезло. Маю стати зенітником, може, й піхота, але це не так важливо… Часу мало. Читати, писати нічого не можна. Оце важко. Хлопці-друзі в більшості розвинені, енергійні, і це скрашує смуток…»
Втім, починалося знайомство Стуса та Лубен геть нерадісно. Перший його лист, датований 7.12.1959 р, будить песемістичну картину: «Читати змоги не маю. Лубни - сіре містечко, хоч і посідає третє місце в області за обсягом. Без пам’ятних місць, хіба що згадати панські будинки, зведені на початку, а чи всередині 19 століття».
Утім, через три місяці настрій Стуса дещо покращиться. Навесні 1960 р. він напише до товариша Віктора Дідівського: «Відколи вже я тут, а пройшло тільки 3 місяці. Піхота частково мені до серця. Їй богу, піхота бродить степами лісами, яругами і вдень і вночі, і взимку і літом, і мені, в душі трохи романтику, це править за хорошу поживу. Скоро піду в перше «увольнение», тоді стане на душі легше… Зараз у мене творчий застій. Єдине - пишу оце листи і то з великими потугами, щоб хоч трохи розігнати, розбурхати якесь отупіння, що в мені і навколо мене… Між іншим, цей приблизний майже уявний солдатський спокій пішов мені на користь. Я фізично зміцнів і навіть поправився…»
Кардинально позитивними є враження письменника від свого першого «увольненія», а якщо точніше – від відвідин нашого краєзнавчого музею. А чому? А тому, що там СТУС раптом знайшов часточку своєї УКРАЇНИ.
У листі до Бориса Дорошенка того ж 1960-го Стус поділиться історичною канвою нашого міста: «Зараз я тобі можу розповісти цікаві факти з історичного минулого Лубенського району. Існують Лубни з 988 року. Тут досі зберігся монастир десь приблизно ХІІ ст., де посідав місце, правда, уже згодом, Ісая Копинський. Тут, у Лубнах, народилась і проживала з сім’єю Анна Петрівна Керн, отож спинявся Пушкін, їдучи в Одесу, бував Глінка - обоє біля своєї коханої. Бував і Гоголь (в музеї збереглася його паличка). Шевченко тут був своїм. Славний Ромоданівський шлях - це ж тут, рукою подати. З Лубен родом Надія Кибальчич (з району). Земля Лубенщини належала Михайлові Вишневецькому, що збудував на догоду вибагливій дружині замок, зруйнований десь 1648 р. в час визвольної боротьби. Тут відступав Наливайко, гнаний під Лубнами ляхами, та й Солониця - зовсім близько…
Кожен камінь зберіг сліди історії. Не дивлячись на всі сучасні і вже усталені метаморфози, є немало гордого і самоусвідомленого у людей цього краю. Якийсь архітектор з Москви записав у книзі відвідувачів музею, що ось, мовляв, яке горе - російська мова в музеї не в пошані і всі написи та роз’яснення зроблено, бач, виключно по-українськи, і він мав рацію. Був цілком щирий і справедливий в своєму обуренні… Словом - враження чудове од міста…Чим більше Лубни «веснішають», тим глибше закохуюсь в них…». Після цих рядків з особливою приємністю хочеться відзначити, що саме збереження української мови та минувшини в залах нашого музею додало Стусу снаги тягнути свою солдатську лямку далі.
Вікіпедія стверджує, що Стус служив на Уралі, але насправді його туди перевели з Лубен. Темна історія. Потребує ще досліджень. Якщо одним словом - був занадто свободомислячим. За переказами лубенських краєзнавців, Василь Стус, перебуваючи в лубенській дивізії, ніби то активно проявив свою свободомислячу позицію – і з товаришами по службі, і з армійським начальством спілкувався виключно українською мовою. На той час радянська армія всі команди, накази та субординацію виконувала виключно російським «язиком». А тут – «чепе» союзного масштабу у районному містечку. Отож Стуса перевели від гріха по далі на Урал, сподіваючись суворими умови служби впокорити «єретика». Втім, не так сталося як гадалося.
За своє волелюбство, за любов до історичної пам’яті та рідної мови Стуса з часом засудять. Приводом стане його науково-літературна розвідка про Тичину, який зламався під жорнами системи. Письменника арештують через тиждень після його Дня народження - 12 січня 1972 р. За тим 9 місяців маринуватимуть в слідчому ізоляторі, а він… створить там збірку «Час творчості».
Ганна КРЕВСЬКА
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ: Володимир Сосюра - 125
6 січня народився Володимир Сосюра (06.01.1898 - 08.01.1965) - український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій.
Читай та слухай казки про Різдво!
Цікаві книжки про Різдво АУДІО-КАЗКА
«Містерія Різдва» Соломія Савка«Різдвяна містерія» Юстейн Гордер«Різдво і червоний кардинал» Фенні Флег«Теплі історії з корицею» Юлія Смаль«Дівчинка з сірниками» Ганс Крістіан Андерсен«Різдвяне диво містера Тумі» Сьюзан Войцеховски«Адвент. Повість про доброго пастуха» Гуннар Гуннарссон«Різдвяні історії» Чарльз Діккенс«Напередодні Різдва» Розамунд Пилчер«Різдвяна скринька» Річард Пол Еванс«У країні сирних коників» Ярина Вінницька«Додому на Різдво» Келлі Тейлор«Велика книга різдвяних ігор» Бордін Клаудія«Будинок з чарівними вікнами» Есфір Емден«Різдвяні туфлі» Донна Ванлір«У пошуках Різдва» Лія Флемінг«Дари волхвів» О'Генрі«19 різдвяних історій», «13 різдвяних історій» — збірки«Різдвяний подарунок» Мейв Бінчі«Листи Різдвяного Діда» Джон Р. Р. Толкін«Печиво щастя» Черстін Лундберг Хан«Життя та пригоди Санта- Клауса» Лаймен Френк Баум
Підписатися на:
Дописи (Atom)