Книжкові подарунки від дітей, прийнявших участь в конкурсі реклами видавництва.
Величезна подяка нашим юним читачам і вчителю української мови і літератури Шеховцової Олені Анатоліївні!
Сучасна бібліотека для сучасних дітей!
Аудіокнижки!
Також «АБУК» надали доступ до аудіокнижок видавництва Bookchef, як-от «21 урок для 21 століття» Ювала Ной Харарі та «Становлення» Мішель Обами. У розділі «Авторське читання» радимо послухати поезію Сергія Жадана, прозу Марка Лівіна, дитячі книжки Катерини Бабкіної та Сашка Дерманського.
Завантажити «АБУК» можна в AppStore та Google Play.
Розмовляй рідною мовою!!!
У Всіх Народів
МОВА – це Засіб Спілкування,
У нас це – Фактор Відчуження.
Не Інтелектуальне Надбання Століть,
Не Код Порозуміння,
Не Першоелемент Літератури,
а з важкої руки Імперії
ще й досі для багатьох –
це Ознака Націоналізму,
Сепаратизму, Причина Конфліктів
і Моральних Травм.
Людина розмовляє
РІДНОЮ МОВОЮ,
а на неї озираються...
Ліна КОСТЕНКО
23 квітня - Всесвітній День Книги!
"Книги мають особливу Чарівність,
вони викликають особливу Насолоду:
вони Розмовляють із нами,
Дають нам Добрі Поради,
вони стають Живими Друзями для нас.
Людина з Хорошою Книгою в руках
Ніколи Не самотня."
Франческо ПЕТРАРКА
* Найпопулярніші у світі автори —
Вільям Шекспір та Агата Крісті.
Їх книги поступаються популярністю
лише Біблії.
* У світі існує 129 864 880 книг.
В цю кількість входять усі жанри книг – художні, публіцистичні, наукові ...
* Чим раніше — тим краще.
Якщо вже в 4 роки привчати дитину
до читання — то вона легко буде засвоювати нову інформацію.
Якщо ж почати вчитися читати у 6 років — нові знання будуть даватися вже важче.
* Пам'ятайте: Якщо кожен день читати по 10 сторінок, то за рік Ви прочитаєте 3650 сторінок! (10 - 12 книг!)
Сьогодення!
Зґвалтована весна, розстріляне дитинство…
Розірвані серця у океані сліз…
Обірване війною материнство…
Злий демон малював диявольський ескіз.
Убитий цвіт, скривавлений схід сонця,
Заплакана любов в обіймах пустоти,
Життя завмерле в крихітній долоньці...
Молитва тиха сироти…
Вже недитячих мрій розкидані уламки,
Маленьке щастя, страчене в серцях.
Такі омріяні, та ненароджені світанки
І до безсилля божевільний страх.
Розірваний пейзаж, осиротілі мрії,
Жахіття сну, розгублений глядач,
Ніщо живе там навіть не жевріє,
Лишень землі спустошеної чути безутішний плач.
Цей моторошний фільм в маленьких оченятах
Шокуючий сюжет за режисерством москаля.
Побачили вони так мало й так багато…
В найголовнішій ролі покидьок з кремля.
Ольга Вітковська
Легенди Хотина
Як дівчинка з глечиком врятувала місто
Диво, яке всім знайоме і невідоме водночас. 22 вересня 1002 року було засноване місто Хотин
- 1. Хотинська фортеця – це перлина архітектури XIII-XVIII ст., історія якої сягає часів Хотинського форту, побудованого у X ст. князем Володимиром Святославичем. У цьому місці поєдналися християнська та мусульманська релігії.
- 2. Донині на території Хотинської фортеці зберігся старовинний колодязь глибиною цілих 62 метри. Замок стоїть на скелі, і щоб дістатись до води, варто було копати дуже глибоко. Воду з колодязя можна брати і сьогодні.
- 3. На замковому подвір'ї знаходиться церква святих Єлени і Констянтина, заснована у ХІІІ ст.
- 4. Найвідоміший на території фортеці бій – Хотинська війна 1621 р. Вона стала символом козацької звитяги, адже турецька армада на той час вважалася найсильнішою у світі.
- 5. Кажуть, що колись в одній зі споруд замку були навіть знамениті турецькі бані з басейном. А ще тут розміщався справжній турецький гарем, де за легендою, тримали 30 дівчат.
- 6. Коли фортецю добудовували християни, на височенних стінах збереглись незвичайні символи. Вони добре помітні й сьогодні. Візерунки різні – т. зв. вавілони (символи зодчої мудросі) та голгофи (символи святої гори).
- 7. У 1890 р. поблизу Хотинської фортеці знайшли скарб – монети із Саксонії, Тюрінгії, Чехії, Угорщини та інших країн.
- 8. На території фортеці було знято безліч фільмів – "Тарас Бульба", "Гадюка", "Захар Беркут", "Балада про доблесного лицаря Айвенго", "Три мушкетери", "Чорна стріла", "Стара фортеця", "Стріли Робін Гуда". Які з них бачили ви?
- 9. Висота фортечних мурів – 45 метрів, товщина – до 5 метрів. Під фортецею – глибокий рів, тому в давнину її можна було взяти лише тривалими облогами. Безпосередньо штурмом Хотинську фортецю ніхто ніколи не захоплював.
- 10. Зі східного боку фортеці розташована вежа Смертників. З цієї вежі скидали вниз засуджених на смерть. Вижити після падіння з висоти 45 метрів не міг ніхто. Звідси вежа й отримала свою подвійну назву.
ПІДЗЕМНИЙ ВХІД У ХОТИН
Кам'янець-Подільський і Хотин довго перебували в різних державах, які безперервно воювали між собою. Українське місто – у складі Речі Посполитої (до 1793 р.), молдовське – під контролем Туреччини (до 1812 р.). Та це не заважало активній участі Кам'янця і Хотина в транзитній торгівлі Схід – Захід.
У XV-XVII ст. Кам'янець із Молдовою і Туреччиною зв'язував торговий шлях, який ішов із боку Львова, далі на Хотин, Ясси, а звідти на Туреччину.
Давня кам'янецька легенда стверджувала, що колись із Кам'янця-Подільського в Хотин було прокладено підземний хід завдовжки 20 км. Ним користувалися контрабандисти, таємні агенти, військові, ходили в гості родичі...
Із боку Хотина підземний хід був добре замаскований. Довідалися про нього турки і підірвали в ділянці Дністра. Вода хлинула в тунель, унаслідок чого багато людей загинуло.
У XIX ст. місцеві краєзнавці спустилися в підземні галереї перед Старою фортецею. Виявилося, що підземелля облюбувала невідома "нечиста" сила, яка задувала свічки й жахала дослідників. Ті організували релігійну ходу зі священиками.
Хотинську фортецю дослідили археолог Борис Тимощук та його учні. З'ясувалося, що за легендами приховані цікаві факти. Хотинський замок постав у ХІІІ-ХV ст. – у тому вигляді, який ми знаємо його зараз. Однак на початку ХVІІІ ст. він втратив своє стратегічне значення, бо з'явилася далекобійна артилерія і його легко можна було зруйнувати. Тому турки, які тоді володіли замком, вирішили навколо нього збудувати нову фортецю за проєктом французьких інженерів і руками місцевих кріпаків 1711-1712 рр. Укріплення займало 20 га.
За канонами тодішнього європейського військового мистецтва, від фортеці у бік імовірного наступу ворога було прорито спеціальні мінні галереї протяжністю від 40 до 100 м. За підрахунками археологів, їх було приблизно 26. У мінних галереях був закладений порох. З фортеці було добре видно, де концентрувався противник. Коли підривали мінну галерею, гинуло чимало ворогів.
Ці галереї залишилися донині. З часом вони почали руйнуватися, бо не були обкладені цеглою чи каменем – їх просто прокопували під землею. А навколишні землі роздали місцевим мешканцям під городи. Коли селянин орав землю, він разом із конем міг провалитися під землю. Люди почали подейкувати про підземний хід. Галереї були засекречені, тому ніхто з місцевих не знав, що це секрети військової оборонної архітектури.А
Можна почути багато історій про те, як старожили ходили такими тунелями. Є навіть народний переказ, що в таких ходах заховано турецьке золото, та розшукати його не можна, бо воно зачароване і невидиме. Насправді – це легенди, якими люди намагалися пояснити історію.
"ОДИН БОГ МОЖЕ ЇЇ ВЗЯТИ..."
Старовинна легенда з путівника, виданого 1687 р. в Аугсгбурзі...
На початку XVII ст. в Україну і Польщу насунула армія турецького султана Османа ІІ, в перших рядах якого йшли яничари. Мета молодого амбітного султана – підкорення Європи.
Поразка під Хотином 1621 р. змусили Османа ІІ відступити, того ж року яничари підійшли до Кам'янця-Подільського. Перед збентеженим ворогом, що оточив місто, сталося диво: ріка вийшла з берегів і залила каньйон по всій його ширині – це опустили шлюзи в оборонних системах Руської і Польської брам. У водах ріки Смотрич відзеркалювалося химерне місто з шпилями храмів, подвоїлись могутні оборонні споруди.
– Хто збудував цю фортецю? – запитав Осман ІІ.
– Господь Бог дивною природою! – відповіли місцеві люди.
– То один бог може її і взяти, – сказав султан.
Відходячи, турки вистрілили по місту з гармати, зруйнувавши храм св. Христа на Вірменських фільварках.
По дорозі до Стамбулу яничари задушили свого командира шовковою мотузкою – за невміння перемагати.
ПЛЯМА НА СТІНІ
Класичному виду фортеці додає інтриги величезна пляма на одній із її стін. Таємниця щодо її походження вже давно "обросла" легендами.
Переказують історію про дівчину з глечиком. Хоробрі воїни відстоювали фортецю, жінки піклувалися про продовольство, чоловіки – майстрували зброю і відбивали атаки. Під час однієї облоги у фортеці закінчилася вода, а солдати швидко змучилися від спраги. Молода й хоробра дівчина зголосилася набрати води в річці. Непомічена, вона пробралася до Дністра і набрала води, але по дорозі назад її помітили ворожі воїни. Стрілою один із них смертельно поранив дівчину, її руки почали терпнути – і трохи води вилилося на стіну. Та зібравши останні сили, хоробра красуня донесла воду воїнам – і померла в них на руках. Як не дивувалися бійці, але пляма на стіні не тільки не висохла, але і набула форми глечика, з тих пір нагадуючи людям про те, як самовіддано боролися за свободу їхні предки.
Існує і романтичніша версія. Колись у Хотинській фортеці правив князь-тиран. Щоб укріпити свою політичну позицію, він вирішив видати дочку за іноземного правителя. Тільки дівчина вже була закохана у воєводу, який перебував на службі у її отця, і таємно бачилася з ним. Зрозуміло, ні про яке весілля вона не захотіла і чути, а коли князь дізнався про таємний зв'язок дочки, наказав замурувати її живцем у стіні фортеці. Дівчина не чинила опір – і лише градом по її щоках котилися сльози про втрачене життя і любов. Говорять, вона все ще замурована в стіні фортеці і ллє там гіркі сльози, не в силах вийти на свободу – тому пляма на стіні фортеці не висохне до тих пір, поки кохані не возз'єднаються.
Ще одна історія свідчить, що у фортеці були замуровані полонені, і це їхні сльози просочуються крізь камінь.
За більш реалістичною версією, колись у цьому місці був рів. При реконструкції фортеці його засипали, однак волога і досі проступає на стіні.
ЛА МІСТО
Степан Бандера: міфи і правда
МІФИ І ПРАВДА ПРО СТЕПАНА БАНДЕРУ ‒ ПОВСТАНЦЯ, ІМ'Я ЯКОГО Й ДОСІ БОЯТЬСЯ РОСІЯНИ
Терористами польська влада сер. ХХ ст. називала і Степана Бандеру, і його соратників, які боролися в лавах Української військової організації чи ОУН. Це так само, як росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Терористом росіяни вважали і Бандеру. Так у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада.
Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому поза державними інституціями ‒ шельмується як терор. Тому кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його називають терористичним. Щойно цей рух набирає обертів, переростає в загальнонаціональну боротьбу, знаходить союзників у світі і перемагає, ‒ лише тоді він позбавляється принизливого тавра.
Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють такі сценарії розвитку. Екстерористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Та незалежна Україна ‒ свідчення перемоги їхнього руху.
МІФ 1:
БАНДЕРА ВОЮВАВ НА СТОРОНІ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ
Такі звинувачення ‒ основний елемент радянської пропаганди проти ОУН та УПА. Попри тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу українських націоналістів, цей міф для багатьох існує досі.
У межах пропаганди Степан Бандера розглядався як мало не головний приспішник Гітлера. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість німецької співпраці у відродженні України. Це стало одним із ключових моментів у його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Адже Андрій Мельник та деякі інші учасники визвольних змагань 1917-20 рр., опираючись на досвід 1918 р., були переконані, що співпраця з Німеччиною може привести до незалежності.
Степан Бандера головною вважав опору на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як варіант. Не довіряючи німцям, 1940 р. через свого брата Олександра він вів перемовини з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо підтримки українського визвольного руху. Крім того, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 р., коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН ‒ СРСР.
Пакт Молотова ‒ Ріббентропа довів, що для відновлення Української держави не слід покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 р. ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із "союзниками". Попри наявні в ньому дипломатичні дифірамби Гітлеру, німці добре зрозуміли, що їх просто ставлять перед фактом.
Оскільки підготовка документа здійснювалася таємно, його проголошення стало для окупаційної німецької влади "громом серед ясного неба". За кілька днів, після консультацій із Берліном, гестапо заарештовує Ярослава Стецька, Степана Бандеру й інших діячів. Бандера і Стецько відхилили вимоги німців про відкликання Акту, а тому обоє опинилися у концтаборі Заксенгаузен (за 30 км від Берліна).
3 липня 1941 р. відбулася розмова керівника ОУН із заступником держсекретаря генерал-губернаторства Радом (Чехословаччина), нацистом Ернстом Кундтом: 32-річний учорашній політв'язень, керівник підпільної організації українців проти чиновника Третього рейху. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів із німецьким керівництвом Бандера бере на себе повну відповідальність за Акт і додає: "Всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу".
І 10 липня 1941 р. Акт було опубліковано в пресі.
Із 11 липня 1941 р. нацисти заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям, зокрема маніфестації на підтримку Акту 30 червня. А вже у вересні німецька поліція безпеки провела масові арешти оунівців, за ґратами опинилися майже 2 тис. осіб. У відповідь залишки керівництва ОУН(б) ухвалюють рішення про перехід у підпілля, активізацію антинімецької пропаганди й підготовку збройного повстання проти окупантів.
Вдруге після 1936 р. Бандера поставив себе перед обличчям смерті. Далі був арешт, що мав "допомогти" змінити рішення, концтабір Заксенгаузен як покарання за те, що це рішення не було змінене.
1944 р., програючи на східному фронті, нацисти спробували відновити загравання з українцями, тому й залишили Бандеру живим. Його вивезли із Заксенгаузена і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, "освятити" черговий колабораціоністський проєкт. Бандера відмовився, не дозволивши використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.
МІФ 2:
БАНДЕРА БУВ АВТОРИТАРНИМ КЕРІВНИКОМ
Принциповість і непоступливість часом подаються як авторитаризм, нездорові амбіції чи "вождистські замашки". Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера "однозначно стверджують" про несприйняття ним демократичних цінностей у масштабах організації й держави.
Бандера був амбітним. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували, державами керували вожді, фюрери та дуче. Та саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти "вождизму" в ОУН. Він і "крайовики" протиставилися спробі становлення автократії в організації на чолі з Андрієм Мельником.
Бандера вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили визвольний рух уже після його ув'язнення, забезпечили тривалу боротьбу підпілля. У Проводі Бандери рішення приймала більшість, кожен голос мав значення.
В одному з листів в Україну Бандера писав: "В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожну справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати інший метод".
Бандера прагнув до домінування власної політсили, та не робив цю мету головною. Його принцип "нашою перемогою є перемога наших ідей" реалізовувався на практиці: утворений в червні 1941-го уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політсил.
Сьогодні часто вважають, що Бандера, будучи в ув'язненні, "пропустив визрівання в ОУН демократичних тенденцій". Це неправда. Адже процес визрівання демократії в ОУН почався ще в 1940 р., під керівництвом самого ж Бандери. Гасло "Свобода народам! Свобода людині!" вперше прозвучало в маніфесті ОУН у грудні 1940 р.
"Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм" ‒ це звинувачення його опонентів із ІІ пол. 1940-х рр. на еміграції, що закидалося в політичній боротьбі. При цьому одним із "головних речників демократизації" представлявся Микола Лебідь, усунений із поста провідника ОУН в 1943 р... за авторитаризм. На жаль, багато істориків прийняли цей закид, не намагаючись перевірити його з допомогою доступних джерел.
МІФ 3:
БАНДЕРА СПРОВОКУВАВ РОЗКОЛ СЕРЕД УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
"Руїна", "розкол", "братовбивство" ‒ ці поняття російська пропаганда подає мало не як архетипічні для українців, варто лише згадати ім'я Бандери. Насправді ж ці негативні явища типові для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, і не варто вбачати в них щось типово українське.
Очевидно, не обійшлося без маніпуляцій і в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру.
Якщо в питанні розколу 1940 р. поки не доведено зовнішнє втручання, то в розколі 1954 р. вони є. Ця подія мала об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), та безпосередньою причиною стали фальсифікації КДБ і тривала оперативна гра проти української еміграції від імені України.
Тут важливо оцінити вчинки самого Бандери. І в 1940 р., і в 1954 р. він намагався не допустити розколу: у першому випадку не раз звертався до Андрія Мельника, у другому ‒ сам полишив керівництво організацією задля збереження її цілісності.
Датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці вважають 10 лютого 1940 р. ‒ день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Хоча ще кілька місяців потому тривали спроби залагодити конфлікт, обидві течії працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. Та силове захоплення будинку бійцями Зиновія Книша, що був на боці Мельника, і позбавлення бандерівців доступу всередину спалило всі мости.
Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважче з яких ‒ звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі нерозкрита, та важко не помітити аналогій із подіями 1957 та 1959 р. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж подавалися як "братовбивчі розбірки" серед українських націоналістів. Та сенсаційне зізнання кілера від КДБ Сташинського показало справжніх замовників та виконавців злочинів.
Цікаво, що конфлікт 1940 р. став імпульсом для розвитку руху. Адже керувати прийшли люди, готові до еволюції світогляду, геополітичних уявлень та методів боротьби. Ці люди, яких згодом назвали "бандерівцями", вивели український визвольний рух на новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний.
МІФ 4:
БАНДЕРА ‒ "ЛИШЕ СИМВОЛ", І НЕ БРАВ ОСОБИСТОЇ УЧАСТІ У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ
Є стереотип, що Бандера не є національним героєм, адже "безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі": адже спочатку був в'язнем польських тюрем, згодом ‒ німецького концтабору, а потім політичним емігрантом, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні.
Та історичні факти свідчать про безпосередню роль Бандери в українському визвольному русі. Він приєднав Українську військову організацію в ОУН, чим завершив формування Організації, яке тривало з 1929 р. Він вивів на новий рівень діяльність ОУН у І пол. 1930-х рр. Під його керівництвом ОУН провела низку бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною і в Україні, і за її межами.
Його активна діяльність в 1939-1941 рр. заклала основи для подальшого розвитку руху. Велика кількість військових та організаційних вишколів підготувала кадри для розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН із підпільної організації в загальнонаціональний визвольний рух.
Під керівництвом Бандери мережу ОУН розгорнуто майже у всіх країнах, де жили українці, ‒ у Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) захищали права українців у світі. Через бандерівські видання ("Шлях перемоги", "Визвольний шлях", "Гомін України" та інші, що виходили майже у всій діаспорі) проводилася інформаційна кампанія ‒ світ чув правду про Україну та українців.
Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні. На подання Романа Шухевича його обрали членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався "Хто такі бандерівці і за що вони борються", тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом "Хай живе Степан Бандера", відомий художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши "Другові Провіднику".
В Україні не ставили під сумнів авторитет Бандери як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін "бандерівці" став фактично офіційним і використовувався в документах Компартії та НКВД‒КДБ. Совєти до кінця життя Бандери вважали його небезпечним ворогом і пішли на його ліквідацію в 1959 р. ‒ вже коли визвольний рух в Україні було придушено і радянська влада відмежовувалась від злочинів Сталіна.
Бандера так описував свої переживання: "Мушу Вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати... Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта "за склом" не надаюся".
Степан Бандера так і не зміг повернутися на поле бою, змушений до кінця життя нести цей хрест ‒ бути символом. Прізвище Бандера з іспанської перекладається як "прапор", що стало його життєвою місією.
В Україні сьогодні виходить багато літератури про Бандеру: діяльність у підпіллі, боротьбу, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресовану родину, смерть від рук КДБіста. Але часто бракує висновків із цих фактів. Можливо, настане час, коли Бандера знову стане символом того, що українцям не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи майбутнє.
Підписатися на:
Дописи (Atom)