Показ дописів із міткою Українська література. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Українська література. Показати всі дописи

2 квітня — річниця смерті Івана Нечуя-Левицького (1838–1918).

 Його книги читала вся Україна.

А помирав він — нікому не потрібний.

Він прожив майже 80 років.
Ціле життя — в слові. В Україні. В правді.
Він був тим, хто показав українське життя без прикрас.
Саме тому з’явилася «Кайдашева сім’я» — де сміх гіркий, бо надто правдивий.
Саме тому народився «Микола Джеря» — про бунт і жагу до волі.
І «Бурлачка», і «Хмари» — про долю, яку не можна було вигадати, її можна було тільки пережити.
Його читали. Ним захоплювалися. Його називали генієм.
Але геніальність не рятує від старості.
Коли прийшла старість — прийшла і самотність.
Десь поділись друзі.
Зникли розмови. Зникла увага.
Він жив у злиднях. Забутий. Хворий.
Ледь ходив. Падав. Губився в темряві власної квартири.
А потім — лікарня.
Війна за вікном. Холод у палатах.
І повна тиша поруч.
Останні дні — у притулку.
Місці, де люди не живуть — доживають.
Він лежав сам. Без рідних. Без допомоги.
І країна, яку він так точно описав, — не прийшла. Не допомогла.
Він сам сказав:
«Мабуть уже скоро помру, ані трохи не сумно».
А потім — усе змінилося.
Його ховали з почестями.
Київ ішов за труною. Люди несли її на руках.
Про нього говорили. Його згадували. Його вшановували.
Але вже було пізно.
Бо дуже часто про людину згадують саме тоді,
коли вона вже нічого не може почути.
Бо справжня трагедія — не в смерті.
А в тому, що великий письменник
помер не у своїй хаті… а як безрідний бурлака.
Сьогодні ми читаємо його.
Сміємося і болимо разом із його героями.
Але за цими рядками — життя людини,
яка стала одним із найсильніших голосів української літератури.
І водночас — одним із найтрагічніших її символів.

10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі в 47-річному віці, наступного дня після свого дня народження, помер Тарас Шевченко.


Поет давно скаржився на болі в грудях, які останнім часом навіть не давали йому говорити. Останню ніч провів він сидячи на ліжку, упершися в нього руками. Він то запалював, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався. О п'ятій годині випив склянку чаю і побажав зійти вниз. Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і о пів на шосту поета не стало. Шевченка спочатку поховали на Смоленському кладовищі в Петербурзі, але в травні 1861 року перепоховали в Україні на Чернечій горі.

За 10 днів до смерті поет написав свій останній вірш.
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать...
Весела хата, щоб ти знала!..
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано —
Походимо, посидимо —
На сей світ поглянем...
Поглянемо, моя доле...
Бач, який широкий,
Та високий, та веселий,
Ясний та глибокий...
Походимо ж, моя зоре...
Зійдемо на гору,
Спочинемо, а тим часом
Твої сестри-зорі
Безвічнії попід небом
Попливуть, засяють.
Підождемо ж, моя сестро,
Дружино святая!
Та нескверними устами
Помолимось Богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу —
Над Летою бездонною
Та каламутною.
Благослови мене, друже,
Славою святою.
А поки те, та се, та оне...
Ходімо просто-навпростець
До Ескулапа на ралець —
Чи не одурить він Харона
І Парку-пряху?.. І тойді,
Поки б химерив мудрий дід,
Творили б, лежа, епопею,
Парили б скрізь понад землею,
Та все б гекзаметри плели,
Та на горище б однесли
Мишам на снідання. А потім
Співали б прозу, та по нотах,
А не як-небудь... Друже мій,
О мій сопутниче святий!
Поки огонь не захолонув,
Ходімо лучче до Харона —
Через Лету бездонную
Та каламутную
Перепливем, перенесем
І славу святую —
Молодую безвічную.
Або цур їй, друже,
І без неї обійдуся —
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насажу,
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм...

Цікаво знати..


 

Цікаві факти про Валер'яна Підмогильного

29 жовтня - день пам'яті Павла Глазового, улюбленого багатьма поколіннями відомого українського поета-гумориста і сатирика, лавреата премії імені Остапа Вишні, першого лавреата премії імені Петра Сагайдачного (1922-2004).

 Він був справді народним, улюбленим, умів навіть в лаконічній мініатюрі передати смак народної душі. Гуморески Павла Глазового входили до репертуару народних артистів України Андрія Сови, Ніли Крюкової, Анатолія Литвинова і входять до репертуару Анатолія Паламаренка.

Його іскристий гумор і влучне слово часто мали характер народного анекдоту.
Поет є автором 13 книжок сатири і гумору, восьми книжок для дітей.
"Він ставився до життя з гумором та іронією: "Життя - вогонь. У тім вогні серця людські палають, а сміху іскорки ясні над полум’ям літають… Якби не міг збирати я веселого й смішного, давно розпалась би душа під тягарем страшного.". Характерними особливостями його гуморесок, народних усмішок та фейлетонів є простота форми, яскравість художніх засобів, національний колорит, поєднання гумору і серйозності.", - @Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва
Притаманні йому любов до своєї землі, до свого народу, вболівання за українську мову, українське мистецтво донесені ним до людей в гумористичній формі іноді спонукали читачів і слухачів переосмислити своє буття.
Народився Павло Глазовий в селянській родинів с.Новоскелюватка (нині Миколаївщина), куди переїхали його батьки перед народженням сина, рятуючись від комнезамівців (комітету незаможних селян). Тато Павла - Прокіп був міцним господарем, його дружина була донькою священника. З приходом радянської влади все в родині було реквізовано. Нелюбов до радянської влади залишилася в Прокопа Глазового на все життя. 11-річним хлопчиком Павло Глазовий пережив Голодомор. У страшний час геноциду української нації помер його молодший брат.
Навчався Павло глазовий у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині, мріяв бути учителем української мови. Працював рік учителем молодших класів. В армію в 1940 р. пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, а вступити до інституту демобілізованому солдату було легше. З початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта. Павло Глазовий був учасником Другої світової війни, потрапив до блокадного Ленінграду.Повернувся додому з трьома бойовими орденами, які пороздавав сусідським дітлахам.
Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де потрапив під опіку Остапа Вишні, який переймався долею талановитого юнака і посприяв, щоб того перевели на навчання до Києва. Павло Глазовий закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту. Друкуватися почав ще з 1940 р., але писав не гуморески, а лірику.
У 1950-1961 рр. був заступником головного редактора журналу "Перець". За Глазового наклад "Перцю" зріс до 3,5 млн примірників. Деякий час Павло Глазовий працював на радіо редактором музично-гумористичної програми (після 1961 р.), а згодом заступником головного редактора журналу "Мистецтво", очоливши відділ "Новини кіноекрану".
Сатира Павла Глазового завжди була гострою і дошкульною. За радянських часів, коли критика суворо дозувалася владою, він почувався незатишно, пережив нелюбов радянської влади, яка була змушена миритися з його віршами, але мстилася йому тим, що книжки поета виходили дуже обмежено, а офіційних державних нагород він не мав. Свого часу Неонілі Крюковій на рік заборонили читати Глазового зі сцени.
Він створював сатиричні і гумористичні твори, усмішки, фейлетони, писав репризи для цирку, авторські діалоги для популярних тоді Штепселя і Тарапуньки.
Ті, хто добре знав Павла Глазового, говорили, що в житті він був безкомпромісним і гострим, як його твори, жив досить скромно, не мав ні машини, ні дачі. Найбільшим багатством були книги.
Тексти гуморесок Павла Глазового стали піснями.
Вже кілька десятиліть читачі різних поколінь читають гуморески Павла Глазового, знаходячи у його творчості щось своє.
Кухлик
Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші - не мина жодної крамниці.
Попросив він:
- Покажіть кухлик той, що з краю. -
Продавщиця:
- Что? Чево? Я нє понімаю.
- Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.
- Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка.
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
- На Вкраїні живете й не знаєте мови.
Продавщиця теж була гостра та бідова.
- У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова.
І сказав їй мудрий дід:
- Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.
Павло Глазовий

21 березня день пам'яті Ольги Кобилянської - видатної української письменниці, людини з європейським мисленням (1863-1942).

 Яскрава і самобутня жінка зі складною долею, Ольга Кобилянська - взірець незламного характеру, твердості духу та всебічного таланту. Василь Стефаник так визначив суть творчості Ольги Кобилянської: "Ви вмієте писати так, що прочитавши Вашу робітку, в мене очі добріють, як у дитини. Всі вістря, що могли б ранити людей, Ви ховаєте в себе…".

Народилася Ольга Кобилянська в містечку Гура-Гумора на Буковині (нині - Румунія). За словами майбутньої письменниці, вона закінчила лише чотири класи народної школи, тобто мала основу "для дальшого розумового розвою". Вона багато займалася самоосвітою. Захоплювалася творами з соціології, політології, філософськими трактатами. Шукала себе в музиці (грала на фортепіано, цитрі, дримбі), непогано малювала і грала в театрі. Хотіла навіть стати професійною актрисою, але віддала перевагу літературі. Була людиною з європейським мисленням.
Перші оповідання вона написала німецькою мовою. Українська у її творчість прийшла разом зі знайомством з письменницею Наталією Кобринською та Софією Окуневською - першою українкою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині.
Під час поїздки до Києва вона зустрічалася з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським. Була в Каневі, щоб вклонитися могилі Тараса Шевченка. Гостювала у родини Косачів на їхньому хуторі Зелений Гай на Полтавщині, здружилася з Лесею Українкою.
Ольга Кобилянська за майже пів століття створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, лишила значне за обсягом листування.

Треба знати...

 Полтавщина - колиска мови

На Полтавщині народилося 16 видатних письменників України.
Бо немає мови без письменників - її світочів, творців, носіїв і хранителів.


1. 📗Маруся Чурай. Легендарна піснярка вже народних пісень «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», "Розпрягайте, хлопці, коней" та інших, жила у Полтаві за часів Хмельницького.
2. 📙Григорій Сковорода. «Всякому місту – звичай і права, всяка тримає свій ум голова» – ці слова належать мандрівному поету та філософу, що вирушив у свій путь з полтавської землі, а саме – з села Чорнухи.
3.📗 Іван Котляревський. Батько "Енеїди" народився в Полтаві.
4. 📘Євген Гребінка. «З панами добре жить, водиться з ними хай тобі господь поможе, із ними можна їсти й пить, а цілувать їх — крий нас боже!». Видатний український байкар та поет, чиї вірші стали популярними піснями, народився на хуторі Убіжище біля Пирятина.
5.📕 Микола Гоголь. Російський письменник, що зробив український фольклор літературним трендом 19 сторіччя, народився у Великих Сорочинцях, провів дитинство та юність у Василівці (Гоголеве), навчався у Полтаві.
6. 📒Леонід Глібов. Поет та байкар, на чиїх творах зросло не одне покоління українців, народився в селі Веселий Поділ, що зараз входить до Семенівського району Полтавської області. Вірші почав писати під час навчання у Полтавській гімназії.
7. 📗Панас Мирний. Автор геніальних романів у стилі реалізму «Хіба ревуть воли, як ясла повні» та «Повія» народився в Миргороді, навчався в Гадяцькому повітовому училищі та половину життя прожив у Полтаві.
8. 📙Михайло Драгоманов. Український публіцист, критик, історик, філософ, фольклорист та літературознавець народився в Гадячі та навчався у Полтавській гімназії.
9.📘 Олена Пчілка. Українська письменниця, перекладачка та етнограф, чиї дитячі проза та поезії цікаві й для сучасного читача, народилася в Гадячі.
10. 📙Архип Тесленко. Український письменник, над чиїм «Школярем» плакав не один сучасний школяр, народився в селі Харківці Лохвицького району.
11.📗 Олесь Гончар. «Собори душ своїх бережіть!..» Автор знакового роману «Собор» народився на Катеринославщині, але у віці трьох років його забрали до себе на виховання дідусь та бабуся, що жили в селі Сухе Кобеляцького району. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях та анкетах своє місце народження саме село Сухе (колись слобода Суха).
12-13. 📘📒Григорій та Григір Тютюнники. Брати-письменники, майстри прози. Григір - започаткував новелістику 60-х, неодноразово бував та писав у Лубнах. Обидва народилися в селі Шилівка Зіньківського району.
14. 📕Василь Симоненко. Видатний поет-шестидесятник, автор легендарної поезії «Лебеді материнства» народився в селі Біївці Лубенського району.
15. 📙Павло Загребельний. Автор легендарних історичних романів «Диво», «Євпраксія», «Роксолана» народився в селі Солошине Кобеляцького району.
16.📘 Борис Олійник. Український поет, автор зворушливої поезії «Пісня про матір» народився в селі Зачепилівка Новосанжарського району.

Онлайн-презентація книги «Хроніки незвіданих земель»!

 Про книгу:

Кожне оповідання цієї збірки від відомих українських письменниць — це своєрідний маркер-дороговказ на часопросторовій мапі України. 15-й рік до нашої ери, 1540-й, 1941-й, початок ХХІІІ століття… У різні епохи та куточки нашої країни (і навіть її космічних поселень) приведуть вас «Хроніки незвіданих земель». Усюди — під давніми пісками Причорномор’я, в замкових мурах Поділля, під пластами чорного золота Донеччини, на старовинних вулицях Львова і навіть на українській станції на супутнику Марса — на вас чекають відкриття. Для когось це буде розгадка містичної історії, для когось — осяяння від історії давньої, а для когось — розуміння історії, яку українці пишуть просто зараз.
💜 Світлана Тараторіна – письменниця, журналістка, pr-меджерка. Авторка фантастичного роману «Лазарус», коміксу «Звуки миру», постапокаліптичного фентезі про Крим «Дім солі». Працює на посаді директорки з комунікацій видавництва Vivat. 💜 Ірина Грабовська – письменниця та блогерка, працює в ІТ. Народилася у Сніжному, мешкає в Києві. Авторка книжок фентезі меча і магії «Зірки й кістки», «Земля Крилатих», що готується до друку; стімпанк-дилогії «Леобург». 💜 Наталія Матолінець – письменниця, авторка трилогії урбан-фентезі «Варта у Грі”, «Артефакти Праги» та «Кров Будапешта», «Гессі» та «Академія Аматерасу», історичного фентезі «Керамічні серця»,  першої книги з майбутньої дилогії «Всі мої Ключі і Ґайя». 💜 Наталія Довгопол – письменниця та  культурологиня. Киянка, що живе в Афінах. Авторка трилогії «Шпигунки з притулку "Артеміда"», а також книг: «Мандрівний цирк сріблястої пані», «Знайти країну амазонок», «Куба-якої-не-було», «Привиди готелю “Едельвейс'» та ін. 💜 Дарія Піскозуб -  письменниця, ютуберка, проєктна менеджерка. Дебютувала із романом «Машина», першою книгою однойменної тетралогії постапокаліптичного технофентезі. Друга частина «Гемма» вже готується до друку.


Любіть Україну!...


2 липня 1951-го, радянська газета "Правда" засудила вірш Володимира Сосюри "Любіть Україну!". Письменника назвали "буржуазним націоналістом" та "продажним бандерівцем", а вірш деякий час ніде не друкували.

Заборону на публікацію вір­ша "Любіть Україну" зняли 1958-го.

Вірш "Любіть Україну" (1944 рік)
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу, і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіма своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна
як очі її ніжно-карі…
Вона — у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, й пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам путь
до весен, і світлих, і щирих…
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все, до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину…
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну!
Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час, як гудуть батареї…
Всім серцем любіть Україну свою, —
і вічні ми будемо з нею!