Зимові свята

Добірка дитячих віршів про святого Миколая

Читай сам, читай разом з батьками!

10 книг з львівського «Форуму видавців». Як більше заробляти, працювати ефективніше і жити на повну

7 коротких оповідань

Зубси - новий комікс для дітей!

ВсіКниги

Найатмосферніші у світі книжки. ТОП-5

Бібліонетрі: Книжкові полиці

«Велика книжка суперсил»: герой у кожному з нас

БараБука оголосила довгий список найкращих родинних книжок 2019

Нічого не пізно і нічого не рано: про що розповідають підліткові романи

Сайт дбайливих батьків

Був звичайнісінький вечір,
Світло в будинку горіло...
Коїлись звичнії речі...
Жінка вечерю варила,
Діти сиділи в планшетах,
Батько дивився новини,
Дзвінко шкварчали котлети,
Бабця в'язала кофтину...
Поки раптово в будинку
Світло не зникло в кімнатах!
Зразу спинилася жінка...

Полум'я жовтії крила,
Мовби,вогняне волосся!
Діти вмостились до столу,
Мати вечерю наклала...
Місячне сяйво знадвору
В вікна до них заглядало...
Слухали татові байки,
Бабці прадавні секрети...
Без телевізору лайки,
Без телешоу з планшету...
Вперше вечеря здалася
Дітям такою смачною!
Далі у домі знайшлася
В шафі коробка із грою...
В темряві так під свічками
Грали і щиро сміялись
Бабця і діти з батьками...
Зорі з вікна милувались...
Так вони дружно сиділи,
Поки із люстри в будинку
Сяйвом їх не осліпило...
З місця не зрушила жінка...
А телевізор з кімнати,
Швидко розплющивги око,
Голосно кликав вже тата,
Чорним поблискував боком...
Нові на ліжку планшети
Вже на дітей зачекалась,
В бабці у кріслі газета,
Нібито, все поверталось...
Та якось дивно з-за столу
Діти не стали вставати...
Бабця завісила штори,
Вийшов умить кудись тато...
Стихнув крикун одноокий,
Мати всміхнулась тихенько...
З дітьми робити уроки
Разом зібрались скоренько...
Потім бабуся читала
Тихо і дуже цікаво...
Зорі за тим наглядали
І посміхались ласкаво...
Був звичайнісінький вечір
Ні я брешу-особливий...
В темряві світлії речі...
Вогником свічечки-диво...
Іноді дуже нам треба
Втратить комфортне і звичне,
Стелю змінити на небо...
Дещо буденне-на вічне!
Іноді світло зникає
І не завжди у будинках...
Просто то зорі чекають,
Щоб запалала вуглинка...
Та що вогняним волоссям
Буде у серці палати...
Те,чого так боїмося
Вчить нас безкрилих літати.
Огнєва Інелла

Пишаймося своїм і своїми!

Тільки хіти. 10 гучних українських фільмів, які можна подивитися онлайн

12 січня – 110 років від дня народження всесвітньо відомої української художниці Марії Примаченко

Мистецтво
завжди незбагненне. Мистецтво, що проросло з рідного ґрунту і сягнуло
своїм верховіттям рідного неба – западає в душу, як мамина пісня, дідова оповідь про
славну минувшину, як таткова тепла долоня на дитячій голівці.

Так мистецтво Марії Примаченко (Приймаченко) – казкове і
неймовірно рідне – раз і назавжди западає в українську душу. А водночас –
підкорює кожну людину в найдальшому
куточкові світу.

Понад сто років поспіль дивовижне явище – творчість Марії
Примаченко - вабить знавців,
шанувальників і просто всіх, хто одного разу побачив її фантастичних і водночас – живих — «звєрків»
(так вона писала).

Творці наївного мистецтва з’являлися в різних краях. Ніко
Піросмані – у Грузії, Анрі Руссо – у Франції, Іван Генералич – у Хорватії, Марія Примаченко
– в Україні. Дитяча безпосередність і позірна простота, за якою – бездонна народна
глибина і сила виразності…

Фахівці називають ім’я самобутньої української мисткині
поруч з іменами Пікассо, Шагала,
Матісса. «Приймаченко – художник єдиний з-поміж свого роду. В ній уособлена естетика нашого
народу», — зазначав відомий український митець Микола Глущенко.

Народна художниця Марія Оксентіївна Приймаченко народилася в с.Болотня на Київщині, в родині
обдарованого сільського теслі. Батько, Оксентій Григорович, походив із сусіднього села, тож,
оженившись із Параскою Василівною, прийшов до Болотні
у прийми – звідси і прізвисько «Приймаченко»,
яке згодом перетворилося на прізвище. Потім літера «й» десь поділася, і Марія
вже була Примаченко.

Батькові вироби
знали скрізь у довколишніх селах, а мама розкішно вишивала. З раннього малечку і Марійка вишивала чудернацькі
квіти та невідомих пташок. Батьки до того ж чудово співали, і в оселі завжди
лунала українська пісня. В
дитинстві Марійка захворіла на поліомієліт. Три дні й три ночі кричала від
болю, аж поки батько не повіз малу до місцевої знахарки. Біль вщух, але одна
ніжка залишилася коротшою. Так ціле життя Маруся й ходила з ціпком чи на милицях.

Однак доля, відібравши здоров’я, подарувала дівчині щастя творчості
й радість подружнього – хоч і дуже короткого – життя. Вийшла заміж
за Василя Маринчука, народила синочка Федора (він став згодом її найкращим
учнем і найближчим однодумцем, батьком двох синів, також художників). Родина завжди була поруч,
підтримувала мисткиню…

Марія згадувала випадок, який, на її думку, і поклав
початок Творчості. Зовсім малою пасла вона гусей на леваді. Раптом, невідь
ізвідки, випурхнула дивовижна птиця, злетіла до небес і зронила донизу яскраву,
різнобарвну пір’їну. Дівчинка, підбігши, побачила, що на місці, де впала
пір’їна, проступають смуги синьої глини.
Маруся принесла її додому і розмалювала синіми квітами хату. Квіти були наче
живі…

Невдовзі півсела пишалося оселями, розписаними
жар-птахами та неземними квітами. Вже і
з сусідніх сіл почали запрошувати… Так до Марусі прийшла перша мистецька слава.

Незабаром прийшла і слава Марусі-вишивальниці, чиї
рушники показували на всіх виставках у районі та області. Тоді й побачила
роботи Приймаченко відома майстриня ткацтва та вишивки Тетяна Флору. І так
закохалася в них, що приїхала до Марії додому, й побачене – малюнки та розписи
в хаті — вразило Тетяну Михайлівну ще дужче. Запросила вона Марію до Києва,
навчатися у Центральних експериментальних майстернях народного мистецтва, що
були перетворені у 1936р. на Школу народних майстрів. Її й закінчила Марія Примаченко.

Ось як вона згадувала свій перший приїзд до Києва: «Намаялися. Брат вже й
повертати вирішив, та я вперлася – вези. Приїхали до Лаври, а там на другий
поверх треба піднятись. Сил вже нема. Стою і плачу, та чую пісня луна «Летить
галка через балку», да так гарно співають, от на той спів я і пішла. Піднялась, а там
дівчата сидять, малюють. Ой, Боже мой! Такі гарні краски. Я і кажу – дайте мені
бумаги і красок. А Параска Власенко каже мені: «Як можеш – то берись. А не
можеш – не берись». Та мені аби пензля в руки. Взяла і зразу рушник намалювала.
Вони листок забрали і дали другий, усі дивляться, а я тільки краски бачу та
білу-білу бумагу, такої раніше і не бачила. Підійшов директор, подивився на мої
малюнки і каже: “Бачиш, який я високий, а з тобою я ще вище став. Берем її.
Ведіть її до кімнати отдихать».

У Школі Марія створила низку яскравих робіт, вправлялась
і в кераміці, але найбільше зацікавилася гуашшю. Її роботи експонувалися на республіканській виставці народного мистецтва в Києві 1936 р. і отримали диплом 1-го ступеня.

Того ж таки року малюнки Марії Примаченко мали шалений
успіх у Москві й Ленінграді. За якийся час – у Варшаві, Пекіні. 1937р. прискіпливу паризьку публіку вразили
Маріїні «Птах» та «Коричневий звір». Медалями Паризької виставки були
відзначені Марія Примаченко, Параска Власенко, Іван Гончар. Її малюнками
були зачаровані Пабло
Пікассо, Марк Шагал, Луї Арагон.

Перед Другою світовою Марія Примаченко повернулася до
Болотні – вже визнаною, впевненою в собі. Привезла подарунки, серед них – і
небачені досі патефон із платівками, швейну машинку, металеве ліжко. (Останнє
відобразилося на картині «Лев на кроваті».) А на машинці
сама пошила мало не всім дівчатам у селі гарні сукні.

Слід згадати, що у Києві, під час навчання, познайомилася
Маруся із земляком – лейтенантом Василем Маринчуком. 1941р. народила синочка.
Але батькові не довелося побачити хлопчика: Василь загинув на фронті. Війна залишила у серці художниці
невигойну рану. З’явилися роботи «Солдатські могилки», «Загроза війни», «Будь
проклята війна», «Замість квіток ростуть бомби», «Зорі дарю жінкам, що
залишились одні...»

По війні Марія жила в рідному селі. Доглядала батьків,
ростила сина. І – малювала. Усміхнених казкових звірів, дивних співочих птахів,
невідомі чарівні квіти.

Від 1960р. Марія Оксентіївна просто у своїй оселі почала навчати дітей малюванню.

Це був плідний час для мисткині, коли з’явилися
найвідоміші її роботи. 1966р. цикл
«Людям на радість» М.О. Примаченко був
відзначений Державною премією України ім. Т.Шевченка.

Вийшли друком альбоми робіт Марії Примаченко, про неї
знімають фільми і пишуть книги.

Вона жила у невеликому селі, що виявилося в
30-кілометровій Чорнобильській зоні. На власні очі бачила, як люди залишали
рідні домівки – «наче у війну»…

Марія Примаченко уславила свій рідний край, адже завдяки
її талантові цілий світ закохався у «Поліську весну», «Звірів з Болотні»,
«Поліське весілля», у цілу низку картин «Болотнянські звірі». Зрештою – вона
уславила все українське:« Українська корова з кукурудзи», «Українські лошадки гуляють по землі», навіть «Українська кобра, як встане то до
неба дістане»…

На питання, звідки вона бере натхнення для своїх
геніальних творів, Марія Оксентіївна якось відповіла: «Наше рідне люблю – от і все. Бо то у нас на Україні віками робиться»…

Останні вісім років свого земного життя Марія Оксентіївна
була прикутою до ліжка тяжкою хворобою. Але не переставала малювати,
спілкувалася з родиною, приймала гостей.

18 серпня 1997 р. народна українська художниця Марія Приймаченко залишила наш світ.

Одну зі своїх картин вона якось підписала: «Будуть рости квіточки, будуть
збирать діточки, будуть до могили нести, а моя могила в небо полетіла».

У небі, між Марсом та Юпітером, сяє
зірка на ім’я «Марія Приймаченко»…

Британія внесла українського художника до списку

“100 геніїв сучасності”

Він народився на Тернопільщині в селі Москалівка в родині відомого на всю округу ткача. За радянських часів за свою творчість був під постійним «прицілом» КГБ. У 1988 році національна Спілка художників відмовлялася офіційно визнати його творчість, хоча на той час він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР. В кінці 1980-х роках емігрував до Австралії, потім до Канади і США. Але, де б він не був, завжди його тягнуло на рідну землю. Третій президент України Віктор Ющенко пообіцяв побудувати однойменний музей на Андріївському узвозі у Києві, навіть пафосно було закладено капсулу на місці майбутньої споруди – але, на жаль, не судилося — обіцянка так і залишилася порожньою… Як ви і здогадалися, мова йде про талановитого українського художника, засновника нового стилю у мистецтві «Пльонтанізм» Івана Марчука

Картини художників-пейзажистів з українськими краєвидами

6 грудня – День Збройних Сил України: історія, привітання, листівки

Яніна Соколова та її Запоріжжя · Амбасадори Ukraїner

УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ НАВЧИВ ЄВРОПЕЙЦІВ ПИТИ КАВУ

Це - пам'ятник людині, без якої б Європа не знала, що таке кава, зокрема, віденська кава ☕💕
Український шляхтич Юрій Франц Кульчицький, розвідник, герой "віденської відсічі", родом зі Львівщини, завіз її туди ще в 17 столітті і став першим власником кав'ярні у Відні 🍮 Завжди хтось щось робить уперше. Українці насправді були першими за багатьма напрямами, і ми лише починаємо це досліджувати.
А у Львові - батьківщині "кавового революціонера" - пропонують зараз таку кількість кави, що навіть сам Кульчицький міг би здивуватись, якби потрапив у наші часи. Тож смакуймо досконалість і розмаїття!

Кілька цікавих фактів про Івана Яковича Франка.

1. Відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо). Щороку видавав по 5-6 книжок.
2. Став першим професійним українським письменником, який заробляв на життя літературною працею.
3. У гімназії сидів на останній парті, але міг майже дослівно переказати розповіді вчителів на заняттях. У п’ятому класі під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі.
4. У гімназійні роки, залишившись без батьків, заробляв на життя репетиторством. Із тих коштів зібрав величезну на той час бібліотеку – понад 500 томів.
5. Чотири рази його ув’язнювала австрійська влада (у 1877, 1880, 1889 і 1892 рр.).
6. Володів 14 мовами. Поет, прозаїк, фольклорист, перекладач, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч. Сучасники називали його “академією в одній особі”.
7. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов.
Перекладав також на німецьку українські народні пісні, допомагав Михайлу Грушевському з німецьким перекладом “Історії України-Русі”.
8. Співзасновник першої української політичної партії – Русько-Українська радикальна партія – та перший її голова, автор програми.
9. Закликав населення Галичини називати себе українцями, а не русинами. ” Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціяльних кордонів…”, – писав він у листі до молоді в 1905-му.
10. Одним із перших спрогнозував крах ідеології марксизму, а соціалістичну державу назвав тюрмою: “Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”.
11. Радянський режим називав його атеїстом. А він залишався глибоко віруючою людиною. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андрієм Шептицьким.
12. Його переклад біблійної “Книги Буття” досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.
13. Ледь не запізнився на власне весілля з Ольгою Хоружинською. У кабінеті батька нареченої знайшов стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.
14. Останні сім років писав лівою рукою, бо права була паралізована. Систематизувати та упорядковувати матеріали йому допомагав син Андрій. Двоє синів Івана Франка (Петро і Тарас) вступили до складу легіону Українських січових стрільців.
15. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го на чужих руках – сини були у війську, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній сорочці, в “позиченій” ямі на шість домовин.
В окремій могилі перепоховали Івана Франка через 10 років.

Одна з найстаріших кіностудій світу

Одеська кіностудія бере свій початок у 1907 році, коли кінематографіст Мирон Гроссман створив один із перших вітчизняних фільмів та заснував кіноательє “Мирограф”, яке згодом стало кінофабрикою. У 1910-х роках Гроссман почав знімати документальні й пізнавальні фільми разом із відомими кінематографістами.

У квітні 1919 року, коли до Одеси увійшли більшовики, військові оператори зняли хронікальну стрічку “Взяття Одеси”.У 1923-1929 роках Одеська кінофабрика перетворилася на головний кіновиробничий майданчик УРСР. Серед перших режисерів кінофабрики були Петро Чардинін та Микола Салтиков, а в 1924 році до них приєднався Лесь Курбас, в 1925 – Аксель Лундін, Олександр Анощенко, Пантелеймон Сазонов Уетінг, В’ячеслав Вісковський. У 1927 році Одеську кінофабрику визнали однією з найкращих у країні.Першим звуковим фільмом Одеської кінофабрики мала стати стрічка “Людина з містечка” Григорія Рошаля, але таким фільмом стала “Коліївщина” (1933) Івана Кавалерідзе. У 1938 році виходять картини про минуле українського народу: “Назар Стодоля”, “Кармелюк”.

Усі фільми, відзняті на Одеській кіностудії, виклали в Інтернет у вільний доступ. Тепер переглянути стрічки можна на каналі YouTube. Загалом там представлено 428 картин.

Серед них “Десять негритят” (1987), “Місце зустрічі неможливо змінити” (1979), “Життя й дивовижні пригоди Робінзона Крузо” (1972), “Д’артаньян і три мушкетери” (1979), “Пригоди Електроніка” (1979) тощо.
Є навіть архівні стрічки, зокрема “Коліївщина” (1933), “Останнє танго” (1918), “Назар Стодоля” (1936), “Боксери” (1941), “П’ять наречених” (1930) тощо
Загалом добірка фільмів – абсолютно різна за жанрами, а особливо стилями. Можна зустріти і маловідомі артхаусні стрічки 90-х років.

У травні 2019 року Одеська кіностудія відзначила 100-річний ювілей.

Був у столиці мер

Губернатор Іван Фундуклей

Василь Миколайович Доманицький

«Він прожив лише 33 роки, а залишив по собі стільки праці, що вистачило б на ціле покоління інтелектуалів»

«Це був надзвичайно рухливий, працьовитий юнак; завше був він захоплений якимсь ділом, якоюсь справою і весь цілком віддавався тій справі»
«Добрий, щирий, делікатний, м’якої, лагідної вдачі, не мав ворогів – його любили і старі, і молоді»
Так відгукувались про нього сучасники.

З його ім’ям також пов’язують зародження в Україні поточної статистики друку. Ще студентом-першокурсником В. Доманицький працював у журналі «Кіевская старина», де взявся за організацію бібліографічного, а згодом і статистико-бібліографічного обліку української друкованої продукції – публікуючи щорічні огляди друків, які й дотепер є достатньо надійними орієнтирами в українському книговиданні початку 20 ст.
Будучи земляком Великого Кобзаря, молодий і завзятий дослідник прагнув віддати шану Тарасові Шевченку в своїх наукових студіях. Саме під його редакцією майже через 40 років після смерті геніального поета і митця вийшло 3-тє видання «Кобзаря», найповніше за всі попередні. Без перебільшення, монографічну працю «Критичний розслід над текстом Кобзаря» можна сміливо назвати зразком шевченкознавчої класики.

А ще В. Доманицький уклав перший український словник іншомовних слів «Словарик. Пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів» (1906)

Підроблена історія. Слово о полку Ігоревім
Підроблена історія. Переяславські статті

НАШІ. Топ-5 знаменитостей українського походження

Наші. Топ-5 українців, які здивували креативними рішеннями

НАШІ. ТОП-5 українських кіношедеврів

НАШІ. ТОП-5 української зброї, якою можна пишатися

Наші. ТОП-5 українських військових розробок

Чому майже ніхто не знає про вченого з Бердянська, який врятував світ від холери і чуми. Володимир Хавкін

Володимир Хавкін. Вчений з Бердянська

В історії світу є лише два полководці, які не програли жодної битви, і один з них – українець!

Хортиця. Заповідник серед міста · Ukraїner

Країна. Історія Українських Земель Козаки

Сім див України: острів Хортиця

Школі "Спас - Штурм" 20 років!!!

Садиба Попових

У місті Василівка, що в регіоні Запоріжжя й Подніпров’я, можна прогулятися садибою Попових — заповідником, що раніше був ошатним палацово-парковим комплексом. Погляньте із висоти пташиного лету на незвичний архітектурний ансамбль із більш ніж столітньої історією.

28 января появился на свет будущий выдающий советский, украинский и запорожский спортсмен Леонид Жаботинский, который стал первым двукратным Олимпийским чемпионом по тяжелой атлетике

"25 кг ЗОЛОТА",-так отвечал на вопрос журналистов о завоеванных медалях мой отец Леонид Жаботинский. Сегодня 82-я годовщина со дня рождения Л.Жаботинского, первого в мире 2-х кратного Олимпийского чемпиона в супер тяжёлом весе, самого сильного человека ХХ века, 4-х кратного чемпиона мира, 2-х кратного чемпиона Европы, ему принадлежит 19 мировых рекордов, почётный гражданин города Запорожья и города Суэц (Египет)", - написал в соцсети сын легендарного спортсмена Руслан Жаботинский.

Леонид Жаботинский - двукратный олимпийский чемпион (1964, 1968) по тяжёлой атлетике, чемпион мира (1964—1966, 1968), чемпион Европы (1966, 1968), пятикратный чемпион СССР (в 1964—1969). Заслуженный мастер спорта СССР (1964). Установил 19 мировых рекордов, в том числе два в троеборье — 560 кг (1964) и 590 кг (1967); 20 рекордов СССР, 58 рекордов УССР.

Жаботинский родился 28 января 1938 года в селе Успенка Краснопольского района Харьковской области. В юности увлекался различными видами спорта: борьбой, боксом, легкой атлетикой. Окончив 7 классов, пошел работать на Харьковский тракторный завод и одновременно занимался в секции тяжелой атлетики под руководством тренера М. П. Светличного. Спортсмен впервые выступил на чемпионате Украины в 1957 году, где занял третье место. В 1958 году стал мастером спорта.

В 1961 году на первенстве СССР в Днепропетровске по сумме троеборья набрал 500 кг и стал вторым в тяжелом весе. Выступал на олимпиадах в Мехико и Токио, где установил олимпийские рекорды. В 1957 поступил в Харьковский государственный педагогический институт Также в 1964 году Жаботинскому присваивают звание заслуженного мастера спорта и судьи международной категории. После четырехлетнего перерыва (1969-73), перенеся тяжелую болезнь и операцию, сумел вернуться в "большой спорт". В 1973 выиграл Кубок СССР и установил мировой рекорд (рывок, 183,5 кг). Последний свой мировой рекорд установил в 1974 на чемпионате Вооруженных сил (рывок, 185,5 кг).

Выступал за СКА (Запорожье, Киев, Одесса). После Харькова жил в Запорожье. По инициативе Жаботинского в 1979 году был построен клуб, открыта СДЮШОР "Спартак" по тяжелой атлетике в Запорожье, в 2010 году школа получила имя Жаботинского. Ежегодно в Запорожье проводятся турниры на приз Леонида Жаботинского.

В 2013 году спортивной легенде присвоили звание Почетного жителя Запорожья.

14 января 2016 года Леонид Жаботинский ушел из жизни.