Його книги читала вся Україна.
А помирав він — нікому не потрібний.
Він прожив майже 80 років.
Ціле життя — в слові. В Україні. В правді.
Він був тим, хто показав українське життя без прикрас.
Саме тому з’явилася «Кайдашева сім’я» — де сміх гіркий, бо надто правдивий.
Саме тому народився «Микола Джеря» — про бунт і жагу до волі.
І «Бурлачка», і «Хмари» — про долю, яку не можна було вигадати, її можна було тільки пережити.
Його читали. Ним захоплювалися. Його називали генієм.
Але геніальність не рятує від старості.
Коли прийшла старість — прийшла і самотність.
Десь поділись друзі.
Зникли розмови. Зникла увага.
Він жив у злиднях. Забутий. Хворий.
Ледь ходив. Падав. Губився в темряві власної квартири.
А потім — лікарня.
Війна за вікном. Холод у палатах.
І повна тиша поруч.
Останні дні — у притулку.
Місці, де люди не живуть — доживають.
Він лежав сам. Без рідних. Без допомоги.
І країна, яку він так точно описав, — не прийшла. Не допомогла.
Він сам сказав:
«Мабуть уже скоро помру, ані трохи не сумно».
А потім — усе змінилося.
Його ховали з почестями.
Київ ішов за труною. Люди несли її на руках.
Про нього говорили. Його згадували. Його вшановували.
Але вже було пізно.
Бо дуже часто про людину згадують саме тоді,
коли вона вже нічого не може почути.
Бо справжня трагедія — не в смерті.
А в тому, що великий письменник
помер не у своїй хаті… а як безрідний бурлака.
Сьогодні ми читаємо його.
Сміємося і болимо разом із його героями.
Але за цими рядками — життя людини,
яка стала одним із найсильніших голосів української літератури.
І водночас — одним із найтрагічніших її символів.
