Драматичні поеми Лесі Українки ‒ коштовна окраса нашої культури. «Бояриня» ‒ єдина перлина її драматургії, що створювалась на матеріалі української історії. Причому відбувався приголомшливий збіг трагічних колізій особистої долі Лесі Українки-мисткині (драма була написана в Єгипті, на лікуванні, в час, коли самій письменниці ставала дедалі яснішою фатальність її хвороби, за три дні (!), з 27 по 29 квітня 1910 року) і трагічних колізій тієї доби, якій була присвячена «Бояриня» ‒ страшної доби Руїни.
Леся задумала цю драму і втілила свою ідею в умовах, які, м’яко кажучи, не вельми сприяли художній творчості взагалі, а тим більше не сприяли створенню шедеврів, що змогли б працювати «в регістрі вічності». Щохвилинний біль, слабкість, температура... Але Леся, незважаючи на обставини, залишалася собою. То була та сама Леся, яка ще 26 лютого 1906 року написала Ользі Кобилянській: «А я таки знаю, що я ще сильна і що не люди поборють мене!» І, працюючи всупереч усім можливим і неможливим перепонам долі над «Бояринею», письменниця бачила своїм духовним зором і Україну 60-х років XVII століття (приблизний час дії), й Україну 1910 року, таку близьку і таку далеку від неї, й Україну майбутнього.
Яка ідея живила цю драматичну поему? Поетеса, імовірно, хотіла відшукати відповідь на «прокляте», «вічне» українське (і не тільки українське!) запитання: як її народ вступив у «зачароване» диявольське коло неволі, ‒ і політичної, і, головне, духовної, ‒ чому це відбулося і як це коло розірвати? Отож ідеться про образ «рідної неволі» (неволя, як і зрада, відступництво, віра, подвиг, ‒ один із наскрізних мотивів творчості Лесі Українки). І, отже, незмірно більше тут болю, туги й жахливих відкриттів.
Сюжет драми не складний. До садиби «не дуже багатого, але значного козака з старшини» Олекси Перебійного приїжджає гість із москви, Степан, «молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видко одразу, що він не моzкаль». Чому хлопець перебрався туди в цей час зрад (і «компромісів» просто на межі зрад), коли «славний» гетьман Іван Брюховецький «проклав дорогу» холопства й ганьби до москви, отримавши там в обмін на відмову від суверенних прав України чин боярина, коли гетьмани різної орієнтації (проросійської, пропольської, протурецької) заливали Україну кров’ю, буквально роздираючи її на шматки? Ось пояснення самого Степана:
Та якби ми не гнули тута спини,
То на Україні, либонь, зігнули б
У три погибелі родину нашу
Московські воєводи...
Хоч хлопцеві при царському дворі доводиться вельми сутужно (треба брати участь у монарших і боярських «беседах», підписуватись «холопом Стьопкою», терпіти образи та знущання!), він нібито й знаходить вдалі аргументи для самовиправдання:
Не задля соболів, не для казни
Подався на Москву небіжчик батько!
Чужим панам служити в ріднім краю
Він не хотів, волів уже на чужині
Служити рідній вірі, помагати
Хоч здалека пригнобленим братам,
Єднаючи для них цареву ласку...
Позицію батька цілком поділяє й син. «Чи мають вони рацію?» ‒ ставить питання авторка. Які наслідки подібного компромісу?
Життя «поблизу» царя, в атмосфері злоби, доносів, жорстокості й недоброзичливості виявляється нестерпним не тільки для Степана (хоч би як він прагнув пристосуватись), але й для його коханої дружини Оксани, яку він забрав із собою в москву.
Образ Оксани ‒ вона і є «бояриня» ‒ сповнений справжньої поезії; осягнувши її незбагненим зором художника, Леся Українка наче наблизила до себе в пісках Хелуана далеку і єдину у світі Україну... Про майстерність поетеси як творчині «Боярині» можна говорити довго (відзначимо лише, що історичні реалії відтворені у драмі тонкими, скупими, ледь помітними «штрихами», «натяками», «згадками», а серед дійових осіб немає жодного реального діяча тієї доби, і це не випадково!). Коротко торкнемось пророчих відкриттів Лариси Петрівни, котрі зовсім не лежать на поверхні.
«Рідна неволя», стверджує поетеса, страшна ще й тим, що вона добровільна, що бранець, раб, невільник, який потрапив у цю біду, завше зможе переконати себе, що «так краще» для України, для рідних, близьких, друзів. І хоч сам Степан у хвилини просвітління усвідомлює, що він саме «невільник», логіка злоякісного компромісу, котрий повільно, але невблаганно перетворюється на зраду, бере своє. А Оксана не може змиритись із «загибеллю душі» ‒ своєї й чоловікової; вона бачить те, що ясно бачила і відкрила її творчиня: несумісність духовної будови московського царства, де «скрізь палі, канчуки... холопів продають...» (недарма цар Олексій Михайлович гнівно та в’їдливо порівнюється Оксаною з «татарським ханом»!), де зневажають гідність людську взагалі й жіночу зокрема (жінка «сидить по теремах», «не бачить світа», змушена ховати обличчя), де панують тортури, доноси, інтриги, «візантійська» політика... Оксана не може дихати в такій атмосфері, тому її загибель практично неминуча.
Тож не дивно, що в радянський час «Бояриня» перебувала, по суті, під суворою забороною. Авжеж, хіба могла написати «націоналістичний» твір співачка «досвітніх вогнів»?!.
© Ігор Сюндюков
