Про фільм "Тіні забутих предків"
"МОСКВА ХОТІЛА АБИ Я СКОМПОНУВАВ ВСЕ НА РОСІЙСЬКИЙ ЛАД. Я ВІДМОВИВСЯ. У ПІДСУМКУ КАРТИНУ ПОТРАКТУВАНО ЯК ВИРАЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ."
9.01.1924 – у Тбілісі в Грузії народився Сергій Параджанов, вірменин за національністю, кінорежисер, народний артист УРСР (1990, посмертно), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), один з визначних представників «українського поетичного кіно». Навчався на вокальному відділенні Тбіліської (1942-1945) та Московської (1945) консерваторій. Закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (1946-1951), після чого направлений на Київську студію художніх фільмів. Лекції в Москві слухав в українського режисера І. Савченка, а диплом одержав із рук О. Довженка, який і порадив йому їхати до Києва. З Україною пов'язана велика частина життя і творчости, де сформувався як режисер-постановник. Тут він створив свій шедевр «Тіні забутих предків», який після екранізації у 1964 приніс міжнародне визнання. Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у 21 країні, режисеру надійшли вітання від Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед ним на коліна і поцілував руку. Натомість Державний Комітет Ради Міністрів УРСР з кінематографії відмовив авторам фільму в оплаті за першою категорією оскільки він не відображав радянської дійсности. Справжні ж мотиви незадоволення владоможців фільмом озвучив сам режисер: «Москва хотіла від мене аби я скомпонував все на російський лад. Та я відмовився, розуміючи, що це буде вульгаризацією. У підсумку Москва потрактувала картину як вираження українського націоналізму».
Влада проґавила цей фільм оскільки з винятковою пильністю слідкувала за українською творчою інтелігенцією і цілковито не сподівалась, що український національний шедевр сотворить вірменин за походженням. Проґавила, бо молодого нікому не відомого початківця без надмірних зусиль можна було знищити, але з всесвітньо відомим метром було куди складніше. У 1965-1968 разом з іншими відомими діячами української науки та культури протестував проти політичних арештів в Україні, вимагав проведення відкритих судових процесів, домагався свободи слова. Його фільм «Тіні забутих предків» тоді став символом непокори. Під час прем’єри (1965) В. Стус та І. Дзюба закликали глядачів висловити вставанням протест проти політичних арештів.
1973 заарештований (в часі арешту зникло 17 сценаріїв) і засуджений на 5 років за «гомосексуалізм». Кримінальна стаття обрана владою цільово – щоби зробити нестерпним перебування у в'язниці, проте кримінальний світ визнав його репутацію дисидента. Внаслідок тиску світової громадськості звільнений 1977, проте із забороною жити в Україні. Помер у Єревані, Вірменія від раку легені 1990.
Іван Дзюба: «…його вбивали довго, систематично і невідступно. Як? Найефективнішим способом. Коли мають справу з генієм, цей спосіб простий до іділізму: не давати йому працювати, не давати реалізувати себе. І не давали. Роками. Великий режисер світової слави, кожен кадр і кожну думку якого фахівці ловили на вагу золота, ходив без роботи, метався між кіностудіями країни, пропонуючи свої послуги, свої сценарії та режисерські задуми і лише зрідка добиваючись дозволу на постановку».
З листа С. Параджанова секретареві ЦК КПУ Ф. Овчаренку: «На біду чи на щастя я органічно зрісся з Україною, я закоханий в її культуру, я виростав з неї як митець і я не мислю своєї творчості поза нею. З нею пов'язані мої найбільші творчі задуми, моя найдорожча мрія поставити фільм за інтермеццо Михайла Коцюбинського. Я ні нащо не нарікаю і нічого не прошу, я просто хочу запитати невже Українська Радянська держава в другому півсторіччі свого існування не може надати можливість кінорежисерові який довів свій професійний рівень і творчий масштаб якого помітив і визнав увесь кінематографічний світ поставити фільми які б збагатили мистецтво українського народу».
Телеграма С. Параджанова: «Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я — єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, наполегливо прошу відпустити мене в голому вигляді через радянсько-іранський кордон, може, стану родоначальником в іранському кіно. Параджанов».
Телеграма С. Параджанова: «Москва. Кремль. Політбюро. Для зйомок фільму Саятнова потрібна сиванська форель. В озері її не знайдено. Останні дві форелі на столі першого секретаря ЦК Кочиняна. Прошу дати розпорядження забрати її звідти для зйомок. Параджанов».
Коли до нього в Тбілісі приїхав український поет він вийшов на балкон і закричав: «Гей, кагебісти, до мене приїхав Іван Драч з Києва».
Закид С. Параджанова кінономенклатурнику з Москви: «Кіно ця держава робити не вміє. У вас найкраще виходить вводити танки у чужі столиці».
До сторічного ювілею видатного режисера, сценариста, художника.
Надія Зубченко
"Рабство починається з мовчання".
Сергій Параджанов.
Як же йому, вірменину, треба було любити Україну, щоб ТАК про неї розповісти і зачарувати її образом увесь світ! І як владі потрібно було її не любити, щоб, коли "Тіні забутих предків" з грандіозним тріумфом облетіли кінотеатри багатьох країн, зробити вигляд, що нічого не відбулось. І цькувати Параджанова до кінця його життя.
Його дітище й досі ніхто не обійшов. Легендарний фільм залишається номером один в списку 100 найкращих стрічок в історії українського кіно. За кількістю міжнародних нагород він увійшов до книги рекордів Гіннеса. "Скромні українські кінематографісти навіть не уявляють, що на їхній фільм в Парижі стоять у чергах усю ніч", -- захопливими відгуками західна преса вибухнула з перших днів показу.
Свою шану режисеру висловили зубри кінематографу -- Фелліні, Антоніоні, Куросава, Годар. Анджей Вайда, стоячи на колінах, поцілував його руку. Завдяки міжнародному визнанню такого масштабу, радянські чиновники не посміли навічно покласти український кіношедевр на полицю.
"Найстрашніше -- прогавити прекрасне!"
Він його відчув в душі нашого народу, самобутніх традиціях і обрядах, автентичних піснях, неймовірній природі Карпат... Це прекрасне разом з ним трепетно донесли світу надталановиті люди: М. Коцюбинський -- автор одноіменної повісті, М. Скорик -- композитор, Ю. Іллєнко -- оператор, І. Миколайчук і Л. Кадочникова в головних ролях та інші. А ще гуцули -- прості, нефахові люди, завдяки яким пронизлива поетична притча набула справжньої неповторності.
І залучення місцевих до зйомок, і виснажлива цілодобова робота, і доправлення літаком трембіт до студії звукозапису (мала бути чистота звуку!), і фарбування гір в необхідний для певного кадру колір -- все розквітло вражаючим результатом.
"Мене треба було вилучити, і це сталося".
Та такого кроку до самоідентифікації українців з окресленням власних цінностей постсталінський режим пробачити не міг. Ще й завдяки відчайдушній наполегливості Параджанова фільм вийшов у прокат без російського дубляжу. А сама його прем'єра 4 вересня 1965 року в Києві перетворилась на протест проти переслідування української інтелігенції.
Все сталось стрімко і несподівано. Іван Дзюба, який вийшов на сцену для привітання, звернувся до глядачів зі словами: "У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді". Він називав імена арештованих, навіть коли увімкнули сирену. Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл, підтримуючи його, закликали людей встати на знак протесту проти репресій. З близько 800 присутніх у залі піднялось 50-60 чоловік.
"Я вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в'язниці за український націоналізм".
Як не було важко, Параджанов вперто йшов своїм шляхом. Ручним режисером ставати не збирався. В 1966 році розпочав роботу над фільмом "Київські фрески", який цензура випустити не дозволила. Розуміючи, що покарання неминуче, виїхав до Вірменії, де зняв ще один свій шедевр -- "Колір граната".
Все ж без України жити не зміг -- в 1971 році повернувся. А вже в 1973-му без жодних докорів сумління в нього забрали 17 готових до зйомок сценаріїв і засудили до 5 років колонії суворого режиму за шістьма статтями. Не зломлений, але хворий, ув'язнення переносив непросто -- це були роки приниження і знущань. Рятувала творчість.
Лише завдяки потужному міжнародному тиску "людину, яка належить світу" в грудні 1977 року звільнили. Хоч право жити в Україні -- своїй "другій Батьківщині", він втратив. Працював у Тбілісі. В 1989 році розпочав роботу над автобіографічним фільмом "Сповідь". Завершити не встиг.
"Час великодушний і справедливий -- він очищає пам'ять, знімає наклепи й образи із засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних."
Час і справді розставив все на свої місця. "Господар храму кіно" отримав і українські нагороди -- в 1990 році звання Народного артиста України, а в 1991-му Національну премію імені Тараса Шевченка. Посмертно.
"Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українського, чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського". Сергій Параджанов.
Низький уклін Вам, Маестро.
